Кум просив, щоб я нікому про цю пригоду не розповідав. А я вам по секрету оце. То ви вже нікому більше ні словечка… І все-таки, чудесна річ — полювання. Особливо корисна для нервів — заспокоює. А втім — все по-порядку...
***
— Були на полюванні?
— Ні.
— Чому? Уже ж відкрилося. О, чуєте?.. Бахкають.
— Хай йому грець, тому полюванню, — каже кум. — Як згадаю минулорічне, аж у п’яти шпигає — бігти хочеться.
— Да-а… Ті спогади мене ще й досі переслідують.
Узагалі-то полювання — чудовий відпочинок, особливо нерви заспокоює. Тут вам і вітерець легесенький, який лоскітно вас обіймає, і дихаєте ви чистим повітрям, а сніжок і золотом, і сріблом так і сипле на вас. Зайчик інколи хвостик покаже, а ви на нього бабах з одного ствола, бабах з другого! І… мимо.
Хіба його встрелиш? Біжить, як навіжене. Не встигнеш курок звести, а воно вже й за версту. Ну хоч би тобі озирнулося чи передихнуло…
Того року нам із кумом теж було гарно і легко на душі, коли в перший день полювання ми пішли на зайця.
Раділи кожному горбочку, кожній купинці. Все забігали з боків, підкрадалися та придивлялися: чи немає там довговухого?
Ходили ми, бродили, уже й з обіду звернуло. Пригадався домашній борщ, засмоктало під ложечкою:
— Мо, перекусимо?
— А що, — каже кум, — я не проти.
А тут і скирта, і солома підбита, ніби хто для нас підготував. Повиймали з торбів, що в кого було, промочили горло (кум чвертку прихопив) і почали трапезувати…
Поїли, покурили, погомоніли та й давай додому збиратися.
Вбили… ноги. Кум до мене:
— Зачекайте, куме, устілка зібгалася — перевзуюсь.
— Скрутіть нову з соломи, — раджу і перемотую онучу. Кум повернувся до скирти, висмикнув жмут соломи та тієї ж миті як крикне.
— Куме!
Нас обох швиргонуло до неба. Спочатку здалося, що мене несе, потім відчув, що ліва нога важча — ривок, сніг закурився піді мною, — і рівновага встановлена…
Як я опинився на вершечку дуба — не пам’ятаю. Спинився тоді, коли вже не було куди лізти. Відхекався, слухаю: кругом тихо, тільки щось сопе поруч. Озирнувся — кум сидить на другій гілці. Хотів заговорити до нього, та тільки зубами зацокотів. Посидівши ще трішки, пробую знову:
— Ку-ку-ме, що-о воно?
— Ч… ч… чор-не, — вистукує кум.
— Велике?
Кум мовчки киває головою. Сиділи ми на дубі, поки не подубли — обидва ж босі. Я знов до кума:
— Злазьте.
— Н-не можу…
— А що, так і сидітимемо?
— Угу.
Довгенько ми ще сиділи, а коли вже так задубли, що й руки перестали нас тримати, — злізли. Озирнулись і, скачучи, попрямували до скирти. І не поверталися б, так там же рушниці, а особливо — чоботи хутчій хотілося взути. І навшпиньки, і короткими перебіжками таки добралися до скирти. Все на місці — і рушниці, і чоботи, тільки кубло в соломі з’явилося чималеньке та ще й слід кабана від нього.
— Кабан, — каже кум.
— А мо, свиня, — дражнюся я.
— Кабан, бо здорово хрюкнуло, — наступає кум.
— Хрюкнуло. А тікали як…
Повзувалися, рушниці — на плечі, і — мовчки додому. Кум просив, щоб я нікому про цю пригоду не розповідав. А я вам по секрету оце. То ви вже нікому більше ні словечка… І все-таки, чудесна річ — полювання. Особливо корисна для нервів — заспокоює.
Іван ГЛУЩЕНКО, м. Чернігів
